LocationsУкраїна: на вістрі
Портрети людей, які творять відновлення країни, автор — Міккель Гьорлик.
У партнерстві з Програмою розвитку ООН та урядами Данії, Норвегії та Швеції.
Подяка Данії, Норвегії та Швеції: разом з Україною на шляху до відновлення
У той час як Україна долає складний шлях від кризи до відновлення, підтримка Данії, Норвегії та Швеції стала потужним виявом скандинавської солідарності, спільних цінностей та непохитної відданості принципам люд-ської гідності. У партнерстві з ПРООН в Україні ці три скандинавські країни допомагають громадам відновлювати життєво важливі послуги, повертати людям можливість забезпечувати себе та свої родини, зміцнювати місцеві інституції та створювати умови для стійкішого майбутнього.
Звернення воєнного фотографа Міккеля Гьорлика
Для мене було честю фотографувати людей у різних куточках України, зокрема у громадах поблизу східної та південної лінії фронту. Ця подорож дала мені глибоке уявлення про стійкість, справедливість і розвиток у країні, що живе в умовах війни.
Подорожуючи з невеликою частиною команди ПРООН, ми проводили багато годин у дорозі, перетинаючи місцевості, які, на перший погляд, не зачепило війною. Та її присутність була беззаперечною — в атмосфері, у розмовах і в невизначеності, що стала повсякденністю. Чим ближче ми підʼїжджали до прифронтових громад, тим помітнішими ставали руйнування. Ці фотографії були зроблені в листопаді та грудні 2025 року.
«Приборкуючи пил війни»
Вадим Щокін
Кривий Ріг, листопад 2025 року
У гігантських залізорудних кар’єрах Кривого Рогу — великого промислового міста на Дніпропетровщині, що потерпає від війни, — вибухи задають щоденний ритм життя. Та після кожного такого вибуху в кар’єрі здіймаються токсичні хмари газу й пилу, що отруюють повітря
Коли через війну промисловість скоротила потужності до 30%, а тисячі людей виїхали з країни, Вадим Щокін (у центрі фотографії) та його команда з 33 науковців не зупинили роботу. Навпаки, під час відключень електроенергії вони працювали в неопалюваній лабораторії, кутаючись у зимові куртки, і розробляли реагенти, здатні «поглинати» той так званий «пил війни».
«У науковців відкриття — у крові, — каже Вадим. – Є особлива гордість у тому, щоб знати: твоя робота допомагає людям легше дихати в такі темні часи».
«Я не бачу себе десь в іншому місці, — додає він. – Я тут народився і тут можу бути корисним. Моє місце — тут, і я працюю заради України».”
«Двигун змін»
Вікторія Савчук
Вознесенськ, Миколаївська область, листопад 2025 року
30-річна Вікторія Савчук любить своє рідне маленьке містечко Вознесенськ на Миколаївщині за спокій, за тихі й затишні вулиці й за те, що до роботи їй лише чотири квартали.
Проте в перші тижні повномасштабної війни цей спокій було зруйновано: місто зазнало атак, унаслідок яких безліч будинків перетворилися на руїни. Та попри гул повітряних тривог, які лунають і сьогодні, Вікторія вирішила не покидати рідне місто.
«Краще бути вдома, — каже вона. – Тут ти знаєш, як діяти. Ти не просто крапля в океані — ти двигун змін».
Сьогодні Вікторія — серед тих, хто допомагає відновлювати місто: вона відбудовує молодіжні простори й допомагає ветеранам повернутися до цивільного життя. Для неї стійкість — це залишатися й будувати майбутнє вдома, саме там, де і є її місце.
«Маленькими кроками ми рухаємося до нашого бачення (Вознесенська), — каже Вікторія. – Я мрію про те, щоб люди розвивали власну громаду, а не виїжджали до великих міст».
«Ідеї, які неможливо зупинити»
Євгеній Рабада
Первомайське, Миколаївська область, листопад 2025 року
У селі Первомайське на Миколаївщині, серед руїн майже знищеної громади та давно занедбаного цукрового заводу, досі стоїть кам’яний напис: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав».
Для 28-річного Євгенія Рабади ця «ідея» — реінтеграція тих, хто воював за Україну, як і він сам.
Після 14 місяців захисту Харкова разом із собакою, з якою він служив кінологом, Євгеній повернувся додому, щоб стати містком між фронтом і майбутнім.
Сьогодні він допомагає руйнувати стигму навколо ветеранів: організовує спортивні заходи для молоді й допомагає побратимам проходити реабілітацію. Він власним прикладом доводить, що ветеран може бути в самому центрі відродження громади.
«Люди кажуть, що ветерани мають готуватися до цивільного життя, — каже Євгеній. – А я вважаю, що цивільне життя має бути готовим до ветерана. Ми не становимо загрози. Ми — люди, які воювали за майбутнє».
«Жнива надії»
Наталія Стешина
Снігурівка, Миколаївська область, листопад 2025 року
«Життя “до” більше не існує», — каже 40-річна Наталія Стешина. У рідній Снігурівці на Миколаївщині вона змінила кар’єру менеджерки й власниці бізнесу на кабіну трактора. Сьогодні її «офіс» — поле, де щодня існує небезпека натрапити на міну: «Прямо через дорогу від місця, де ми працюємо, нещодавно трактор наїхав на вибухонебезпечний предмет», — згадує вона.
Попри небезпеку, Наталія не збирається зупинятися: «Нам критично бракує чоловіків. Вони захищають нас на фронті, тому ми маємо підтримувати їх тут».
Поки Наталія опановує 12-тонну машину, всі її думки — про дітей: двох доньок 18 і 22 років, які через війну перебувають за кордоном. «Вони досі бояться повертатися додому», — каже Наталія. Всупереч загрозам, вона продовжує працювати й жити заради моментів, коли вони знову зможуть бути разом.
«Хтось має робити цю роботу. Тому ми тут».
«Мій перший дім»
Ольга Романенко
Харків, листопад 2025 року
«Ця лікарня — мій перший дім», — каже лікарка Ольга Романенко. Коли внаслідок обстрілу в її квартирі повилітали вікна, вона вирушила до свого «першого дому» — до лікарні. Так само зробили й інші її колеги, адже багато хто з них втратив свої домівки через війну. Та попри це щоранку о 8:00 вони знову стають до роботи.
«На початку [повномасштабної війни] ми не знали, що відбувається», — згадує Ольга. – Потім ми вирішили, що кожен має зробити свій внесок у перемогу. Тож просто почали працювати».
Під постійним тиском обстрілів вона помітила зміни у своїх колегах: вони стали «м’якшими й людянішими», ще сильніше відчуваючи зв’язок зі своїми пацієнтами.
Для Ольги її місія проста: «Попри все, потрібно вкладатися, щоб зробити завтрашній день кращим».
«Мрія для молоді»
Іван Волянський
Львів, листопад 2025 року
«Люди казали нам, що неможливо грати в баскетбол чи кататися на скейті на сцені Львівської опери», — розповідає Іван Волянський. Але він зробив це можливим, знявши документальний фільм про українських дітей, які були змушені залишити свої домівки й змогли подолати цю травму втрати за допомогою брейкдансу та стрітболу.
У 2024 році Іван переїхав із рідного Запоріжжя до Львова, переживаючи втрату матері, яка померла від раку. Переїзд став для нього способом впоратися з болем, а допитливість і досвід у вуличній культурі зрештою привели його туди, де він був потрібен найбільше. Згодом він зрозумів, що й сам потребує цього місця.
Сьогодні Іван — проєктний менеджер Urban Camp, яскравого молодіжного простору площею 7 000 квадратних метрів, створеного в занедбаній будівлі радянського палацу культури. Він допомагає підліткам, які виїхали з окупованих територій, подолати розрив між цифровим світом і реальністю.
«У деяких із цих дітей такі історії, що хочеться плакати. Ми даємо їм місце, де вони можуть кричати, танцювати й висловлювати себе».
«Гончарство в темряві»
Сергій Райлян
Київ, грудень 2025 року
Для ветерана Сергія Райляна глина стала мовою тоді, коли слів уже було недостатньо.
Після того, як у 2022 році на фронті він втратив зір і обидві ноги та переніс понад 30 операцій, Сергій шукав спосіб пристосуватися до нової реальності. І знайшов себе в гончарстві. Те, що починалося як 45-денний курс реабілітації, згодом переросло у професійний бренд, який Сергій разом із дружиною розвиває у своїй київській майстерні.
Але їхня робота — не лише про естетику. Спираючись на особистий досвід Сергія, вони створюють інклюзивний керамічний посуд для людей з інвалідністю. Завдяки таким адаптивним виробам подружжя допомагає повернути гідність і незалежність навіть такій простій щоденній справі, як спільна трапеза.
Його кераміка стала містком до світу, якого він більше не може бачити, але все ще може торкатися — і навіть змінювати на краще.
«Спочатку мене цікавила технічна сторона гончарства», — каже Сергій. – А потім я почав відчувати в ньому душу…»
«Дім, що відроджується»
Зорє Ганієва
Чорнобаївка, Херсонська область, листопад 2025 року
Для Зорє Ганієвої повномасштабне вторгнення стало жорстоким повторенням історії.
Як кримська татарка, вона виросла з пам’яттю про депортацію своїх предків із Криму. А 18 травня 2022 року — саме в день, коли світ вшановує пам’ять жертв цієї трагедії, — Зорє була змушена зареєструватися як внутрішньо переміщена особа неподалік Києва, втікаючи з рідної Чорнобаївки на Херсонщині, яка тоді була окупована російськими військами.
Хоча село звільнили в листопаді 2022 року, воно й досі перебуває під постійними інтенсивними обстрілами, через що Зорє не може назавжди повернутися додому разом із двома доньками. Але серце Чорнобаївки продовжує битися завдяки їй. Навіть під час нинішніх атак Зорє продовжує приїжджати сюди, бо мріє, щоб її доньки одного дня змогли повернутися додому.
«Мій народ пережив так багато, тому і я маю бути сильною», — каже вона.
Сьогодні Зорє очолює муніципальні ініціативи й перетворює міжнародну підтримку на конкретні кроки для відновлення — від відбудови водопровідних мереж до створення ветеранських центрів, — аби Чорнобаївка залишалася місцем, куди життя справді може повернутися.
«Зшиваючи життя докупи»
Ганна Ольшинська
Миколаїв, листопад 2025 року
Ганна Ольшинська залишалася в Херсоні протягом восьми місяців окупації міста в 2022 році, відмовляючись виїжджати, доки не зможе евакуювати всіх тварин, яких вона врятувала. Лише в грудні 2022 року, після того, як на руках у її чоловіка померла волонтерка, Ганна зрозуміла, що ціна того, щоб залишатися, стає надто високою.
Вона виїхала разом із дванадцятьма собаками, шістьма котами та своєю родиною, залишивши все нажите за роки майно.
Рівно через рік, у Міжнародний день волонтера, вона дізналася, що будинок її родини в Херсоні перетворився на руїни внаслідок російського обстрілу.
Сьогодні, живучи на Миколаївщині як вимушена переселенка, Ганна вирішила опанувати нову професію. Вона почала розробляти спеціальні ноші для собак і сумки для евакуації поранених тварин, бо саме такого спорядження їй бракувало під час власної евакуації під обстрілами.
У новому домі, де її собаки досі попереджають про наближення російських дронів, Ганна буквально зшиває своє життя заново.
«Тварини рятують нас, а ми рятуємо їх», — каже вона.
«Повертаючи безпеку землі»
Каріна Бучма
Миколаївська область, листопад 2025 року
Каріна Бучма родом зі Львова. Вона поїхала до Камбоджі, щоб навчитися виявляти вибухонебезпечні предмети, а повернувшись, почала розміновувати землю в Україні.
У 25 років вона перетворила любов до тварин, яка супроводжувала її все життя, на професію, що не пробачає помилок. Разом зі своїми двома напарницями — восьмирічною спокійною та лагідною бельгійською вівчаркою Корал і чотирирічною Тіною, енергійною собакою-метисом — Каріна працює на замінованих територіях Миколаївщини.
Під час роботи вона особливо покладається на зв’язок зі своїми собаками. «Собаки — це відображення свого кінолога», — каже Каріна. Вона знає кожну зміну в їхньому диханні, розуміє кожен рух хвоста й одразу помічає, коли їхня поведінка змінюється.
Каріна та її собаки працюють на землі, що приховує небезпеку, щоб одного дня повернути її людям для безпечного користування.
«Моя мрія проста, — каже вона. – Мир для моєї країни і спокійна старість для моїх собак».
«Шлях додому»
Олександр Котенко
Златопіль, Харківська область, листопад 2025 року
Після поранення на фронті, де він втратив ногу, рятуючи побратима, Олександр повернувся додому, де на нього чекала інша боротьба. На рідній Харківщині він на власному досвіді відчув, із якими щоденними бар’єрами стикаються ветерани з інвалідністю — від недоступності житлових будинків до браку інклюзивної інфраструктури.
Сьогодні він очолює ветеранський хаб, який допомагає ветеранам повертатися до цивільного життя. У своїй роботі він підтримує практичні рішення — покращення доступності, надання психологічної підтримки та залучення ветеранів до відновлення й відбудови країни.
«Ми хочемо, щоб між цивільними та нами було порозуміння, — пояснює Олександр. – Ми просто хочемо, щоб нас почули і щоб ми могли вільно пересуватися вулицями рідних міст».
«Коли слова допомагають триматися»
Валентина Карплюк
Павлоград, Дніпропетровська область, листопад 2025 року
Уночі, коли сон не приходить, Валентина (на фото третя ліворуч) пише.
У свої 63 роки вона живе в Павлограді на Дніпропетровщині — місті, що постійно потерпає від обстрілів. Три роки тому Валентина втратила доньку, яка померла від раку. Відтоді вона пише вірші, щоб пережити цю втрату й висловити те, що відбувається навколо.
Свої вірші вона вкладає в пакунки з допомогою, які вирушають на фронт, — так вони потрапляють до військових у короткі хвилини тиші між обстрілами.
Щоб залишатися на зв’язку з онуками, Валентина навчилася користуватися цифровими технологіями в місцевій бібліотеці. Тепер її вірші живуть не лише на папері — вона ділиться ними онлайн і знаходить читачів далеко за межами свого дому.
«Усе, що відчуваю, я вкладаю у слова», — каже вона.
У своїх віршах Валентина зберігає пам’ять, підтримує зв’язок із близькими й нагадує, що навіть під час війни люди можуть ділитися теплом і підтримкою.
«Відновлюючи шлях до життя»
Оксана Стародубцева
Томаківка, Дніпропетровська область, листопад 2025 року
Оксана — одна з тих, хто на власному прикладі показує, що таке українська стійкість.
За освітою вона вишивальниця, а сьогодні ремонтує газопроводи, пошкоджені обстрілами, у прифронтових районах Нікопольщини на Дніпропетровщині.
Як керівниця бригади, Оксана працює в умовах постійної небезпеки. Часто їй доводиться діставатися до місця роботи пішки, адже транспорт може стати мішенню для російських атак. Пліч-о-пліч із нею працює її чоловік.
«Він — моє дихання», — каже вона.
Війна не оминула й саму Оксану — російський удар знищив її гараж та автомобіль. Проте вона повернулася до роботи, щоб відновлювати газопостачання для людей у своїй громаді.
«Звичайно, нам страшно», — каже вона. «Але ми продовжуємо працювати, бо люди чекають на нашу допомогу».
«Робота енергетиків на передовій»
Сергій «Щасливчик»
Донець, Харківська область, листопад 2025 року
На Харківщині Сергій (на фото ліворуч) та Олександр ремонтують пошкоджені газопроводи в районах, де земля може бути замінована, а в небі постійно кружляють дрони. Вони пересуваються обережно, часто пішки, повертаючись навіть туди, де напередодні були обстріли.
У 2022 році під час одного з таких ремонтів Сергій опинився на замінованій ділянці. Біля ноги він вчасно помітив тонкий дріт і почав повільно відступати, крок за кроком ідучи тим самим шляхом. Пізніше сапери підтвердили: поруч було ще кілька мін. Відтоді колеги називають його «Щасливчиком».
Але й після цього вони не припинили працювати. Не припиняють і досі.
Сергій та Олександр продовжують відновлювати пошкоджені газопроводи, щоб люди могли залишатися у своїх домівках і жити звичним життям, попри постійну небезпеку.
«Найкращий результат — коли люди знову мають усе необхідне для життя», — каже Сергій.
«Вчинок кожної людини має значення»
Оксана Горова
Павлоград, Дніпропетровська область, листопад 2025 року
Для Оксани Горової зміни починаються з простої речі — з рішення людини взяти на себе відповідальність.
Оксана займається громадською діяльністю вже близько 30 років. У 2011 році вона очолила об’єднання співвласників свого п’ятиповерхового будинку в Павлограді. Те, що починалося з прагнення покращити власний дім, згодом переросло в допомогу іншим у створенні та управлінні ОСББ.
Після лютого 2022 року потреби громади змінилися, і Оксана з командою дедалі більше зосередились на безпеці, зокрема допомагаючи посилювати спроможність місцевого підрозділу Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Вони впроваджують енергоефективні рішення, забезпечують рятувальників необхідним обладнанням та підвищують обізнаність населення щодо правил безпеки.
Однак для Оксани найважливіше в її роботі — допомагати людям повірити, що вони здатні впливати на те, яким буде місце, де вони живуть.
«Людина думає: я вчиню так — яке це має значення?», — каже вона.
«Але це має значення. Якщо ти хочеш щось змінити — ти завжди знайдеш спосіб».
