Locations«Коли слова допомагають триматися»
Уночі, коли сон не приходить, 63-річна Валентина Карплюк пише. У тиші свого дому в Павлограді на Дніпропетровщині, місті, де відлуння вибухів стало звичним тлом, вона перетворює свої почуття на вірші.
Шлях Валентини до поезії розпочався з глибокої особистої тиші. Три роки тому вона втратила доньку, яка померла від раку. Після її смерті Валентина стала опікункою своєї онуки. А серед цього горя прийшла й повномасштабна війна, додавши до особистої втрати колективну травму.
Для Валентини писання стало не просто хобі. Воно стало важливим способом пережити біль і впоратися зі світом, який раптом став невпізнаваним.
«Усе, що відчуваю, я вкладаю у слова», — каже вона. — «Я пишу про війну, про долі людей, яких бачу в новинах, і про тиху силу, яка всім нам потрібна, щоб триматися далі».
Її вірші не залишаються захованими в блокнотах. Валентина вкладає їх у пакунки з допомогою, які вирушають на фронт. Написані від руки слова потрапляють до військових у короткі хвилини тиші між обстрілами, даруючи людський зв’язок, який долає відстань.
Для Валентини зв’язок має особливе значення. Коли її онуки почали дорослішати та переїжджати, вона зрозуміла: щоб і надалі залишатися частиною їхнього життя, їй потрібно опанувати світ, який колись здавався чужим, — цифровий.
Валентина почала відвідувати курси цифрової грамотності в місцевій бібліотеці Павлограда — одному з осередків мережі хабів цифрової освіти, яку по всій Україні підтримують Міністерство цифрової трансформації України, Українська бібліотечна асоціація, Програма розвитку ООН (ПРООН) та Уряд Швеції.
Навчання користуватися інтернетом і соціальними мережами було для неї не лише про технології. Воно допомогло подолати ізоляцію. Тепер її слова мандрують не лише з рук у руки, а й онлайн, знаходячи читачів у соціальних мережах далеко за межами її дому.
Бібліотека стала для Валентини другим домом — місцем, де вона може ділитися своєю творчістю з дітьми та іншими мешканцями громади під час спільних заходів.
«Бібліотека об’єднує людей, — каже вона. — Я бачу, як діти сидять у телефонах, але коли вони чують вірш, то підіймають голови. Вони починають слухати».
Життя Валентини — це складне переплетіння турботи про інших. Попри вік і проблеми із серцем, вона залишається опорою для родини та допомагає доглядати за онуками, поки її сини працюють на складній роботі — у місцевих шахтах та дорожніх службах.
Її історія — одна з багатьох у Павлограді, місті, де промисловість і війна переплітаються, але людський дух залишається напрочуд стійким.
Мрія Валентини водночас проста й глибока. Вона хоче миру та безпеки для військових, які читають її вірші. А для себе — просто й надалі бути корисною, зберігати пам’ять і підтримувати зв’язок із близькими завдяки простій силі слова.
У час руйнувань її поезія тихо нагадує: доки ми можемо ділитися своїми історіями, у нас залишається щось по-справжньому людське.
