«Шлях додому»

Після поранення на фронті, де він втратив ногу, рятуючи побратима, Олександр Котенко, командир взводу 93-ї бригади Збройних Сил України, повернувся додому на Харківщину — де на нього чекала інша боротьба.

До війни Олександр пробував себе в різних сферах — від виготовлення меблів до власного невеликого бізнесу. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Олександр кілька разів намагався вступити до війська, перш ніж його зрештою прийняли.

Спочатку він служив у батальйоні охорони в Харкові, але невдовзі перевівся ближче до фронту. Уже через місяць після приєднання до бойової бригади став командиром.

Далі була війна, до якої мало хто може бути готовим: ближні бої на сході України, зокрема за Бахмут, де військові боролися за кожну будівлю, а утримання позиції могло стати питанням життя і смерті.

«Я кілька разів прощався з життям», — згадує Олександр.

Він був поранений, пройшов кілька місяців лікування, а потім знову повернувся на фронт. Але під час однієї з наступних місій усе змінилося.

Олександр евакуював побратима, який втратив обидві ноги, коли сам наступив на міну. Він наклав собі турнікет і разом з іншими військовими проповз майже 200 метрів до безпечного місця. На евакуацію вони чекали сім годин.

Турнікет урятував Олександру життя, але ціною стала ампутація ноги.

Після року реабілітації він повернувся додому. Та на цьому виклики не закінчилися.

У цивільному житті Олександр швидко зіткнувся з новою реальністю, у якій навіть звичайні речі — наприклад, потрапити до будівлі чи пересуватися містом — можуть стати складним завданням для людини з інвалідністю. Для багатьох ветеранів і ветеранок повернення до цивільного життя означає необхідність пристосовуватися до середовища, яке не враховує їхніх потреб.

Олександр вирішив не відступати, а знову діяти.

Сьогодні він очолює ветеранський хаб, який допомагає іншим ветеранам повертатися до цивільного життя. Те, що починалося як неформальна ініціатива серед побратимів, переросло у простір, де ветерани підтримують одне одного: обмінюються інформацією, розбираються у складних адміністративних процедурах, отримують психологічну підтримку та відстоюють свої права.

Водночас робота хабу зосереджена на практичних змінах. Від покращення доступності житлових будинків до роботи над розвитком міської інфраструктури — мета полягає в тому, щоб зробити повсякденне життя доступнішим і простішим для людей з інвалідністю.

В одному з випадків ветеран, який жив на восьмому поверсі будинку без ліфта, зрештою отримав підтримку для встановлення підйомника. В іншому — увагу почали привертати питання доступних паркувальних місць і безпечнішого міського простору.

Крок за кроком ці зусилля допомагають змінювати середовище навколо них.

Робота Олександра також є частиною ширших зусиль із відновлення, які підтримують Програма розвитку ООН (ПРООН) та Уряд Данії. Вони спрямовані на зміцнення стійкості громад і забезпечення того, щоб ветерани і ветеранки були повноцінно залучені до відновлення та відбудови країни.

Для Олександра повернення додому більше не означає лише вижити. Це означає зробити так, щоб ті, хто воював за свою країну, могли повноцінно жити в ній знову.