Locations«Жнива надії»
«Життя “до” більше не існує», — каже 40-річна Наталія Стешина.
До початку повномасштабного вторгнення вона працювала менеджеркою та мала власний бізнес. Сьогодні її робоче місце виглядає зовсім інакше. Щодня Наталія працює в полях поблизу Снігурівки на Миколаївщині, керуючи важкою сільськогосподарською технікою.
Ці зміни не відбулися за один день. Коли війна прийшла в її громаду, Наталії, як і багатьом іншим, довелося по-новому подивитися на своє майбутнє. Саме тоді вона долучилася до програми професійного навчання, яку реалізовувала Програма розвитку ООН (ПРООН) за фінансування уряду Данії, де опанувала керування сільськогосподарською технікою. Саме ця навичка відкрила їй шлях до нинішньої роботи.
«Мені подобається ця робота, — каже вона. — Коли тобі подобається те, що ти робиш, працювати стає легше».
Перший раз, коли Наталія сіла за кермо трактора, їй було водночас страшно й цікаво. Машини величезні, відповідальність висока, а робота вимагає постійної концентрації. Та з часом вона стала впевненіше почуватися за кермом.
Сьогодні головний виклик для неї — не техніка, а умови, в яких доводиться працювати.
У 2022 році Снігурівка перебувала під російською окупацією, а навколишні поля й досі залишаються небезпечними через міни та нерозірвані боєприпаси.
«Неподалік від місця, де ми працюємо, нещодавно трактор наїхав на вибухонебезпечний предмет, — згадує Наталія. — Ми розуміємо, які є ризики. Не завжди можна побачити, що лежить у землі».
Попри загрозу власному життю, вона продовжує працювати.
«Нам критично бракує чоловіків, — каже Наталія. — Вони захищають нас на фронті, тому ми маємо підтримувати їх тут».
Як і багато жінок у своїй громаді, Наталія взяла на себе роль, якої раніше не мала. Навчання вона проходила разом із близькою подругою, і сьогодні вони працюють пліч-о-пліч.
Та навіть пристосовуючись до нової реальності, частина її життя залишається далеко звідси.
Двоє її дітей — доньки 18 і 22 років — зараз перебувають за кордоном. Вони виїхали через війну й досі бояться повертатися додому. Наталія каже, що тепер час, який вони проводять разом, має для неї особливе значення.
«Коли ми бачимося, це завжди щасливі моменти», — каже вона.
Для Наталії ця робота — не лише спосіб заробляти на життя. Це можливість підтримувати життя громади там, де все докорінно змінилося.
«Хтось має робити цю роботу, — каже вона. — Тому ми тут».
