Євгеній Свєт уперше побачив тактильну навігацію для незрячих людей на відеокасеті з семінару про автовокзал у Копенгагені. Про доступність в Україні тоді говорили мало, а фахівців у цій сфері можна було перелічити на пальцях.

«Доступу до міжнародного досвіду було набагато менше — не було можливості просто зайти в інтернет і подивитися, як це працює в інших країнах. Перші рішення з тактильної навігації я побачив ще у 1998 році — на відеозаписі семінару про те, як облаштовували автовокзал у Копенгагені та громадські простори у Празі. Для мене тоді це було відкриттям», — згадує Євгеній.

Тоді Євгеній саме починав працювати з незрячими людьми — навчав їх самостійно орієнтуватися в місті, користуватися білою тростиною, безпечно пересуватися простором. Йому здавалося, якщо достатньо добре навчити людину, вона зможе адаптуватися до будь-якого середовища. Але з часом він зрозумів, що середовище теж важливе і за умови грамотного й комплексного  облаштування громадських просторів елементами доступності самостійне пересування стає максимально продуктивним, безпечним, а головне —  комфортним. «Можливості незрячої людини можуть бути майже безмежними. Але є рішення, є інструменти, які значно можуть полегшувати питання орієнтування, питання підвищення рівня власної мобільності, питання безпеки», — каже Євгеній.

Сьогодні Євгеній Свєт — один із фахівців, які стояли біля витоків доступності в Україні.  За майже тридцять років роботи він cпостерігав,  як доступність в Україні пройшла шлях від повної відсутності знань і рішень до появи професійної спільноти, державних стандартів та системних змін.

У 2004 році, після перемоги Руслани на Євробаченні, у Києві вперше серйозно заговорили про доступний вхід до Палацу «Україна », у якому спершу планували провести конкурс. «Але коли порахували вартість робіт, дехто сказав, що простіше буде допомогти людині потрапити всередину й занести на руках, ніж перебудовувати простір», — згадує Євгеній. 

Але саме в ті роки почалися зміни, які сьогодні багато хто вже не помічає. У 2007 році в Україні з’явилися перші державні будівельні норми щодо доступності. У 2009-му країна ратифікувала Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю. А підготовка до Євро-2012 стала, за словами Євгенія, моментом, коли питанням доступності в Україні вперше почали займатися системно.

«У цей період принципи безбар’єрності почали активніше інтегрувати у великі інфраструктурні проєкти — стадіони, аеропорти, транспортні хаби. «Донбас-Арена», новий термінал D аеропорту «Бориспіль», Донецький аеропорт — на той момент це були дуже сильні й сучасні приклади. Я був у Донецький аеропорт буквально закоханий. Це був один із найкращих об’єктів у Європі», — згадує Євгеній.

Нові станції синьої гілки київського метро (починаючи зі станції «Деміївська»), які будували до Євро-2012 і після чемпіонату, уже створювали з урахуванням принципів доступності — хоча на той час в Україні майже не було відповідних норм.«Зараз люди часто цього навіть не помічають. Але якщо порівняти країну кінця 90-х і країну сьогодні — це абсолютно різний рівень розуміння доступності», — говорить Євгеній.

У 2018 році ухвалили нові нормативи ДБН «Інклюзивність будівель і споруд», співавтором яких став Євгеній. Для нього та його колег, які роками виборювали ці нововведення, це стало важливою юридичною зміною. 

Водночас він визнає: попереду ще дуже багато роботи. «Наприклад, є питання міжвідомчої комунікації. Ми можемо мати хорошу ідею безбар’єрного маршруту, але на практиці все часто впирається у складну координацію. Кількасот метрів можуть проходити через десятки ділянок із різними балансоутримувачами, у кожного — свої плани, бюджети й підходи. І треба вчитися поєднувати окремі рішення у цілісний, справді доступний простір», — каже Євгеній.

Попри це, він каже, що сьогодні бачить найбільший прогрес за всі роки роботи — не лише в інфраструктурі, а й в людях.

У 2018 році ПРООН започаткувала Школу універсального дизайну, яку згодом відновила й провела ще два навчальні цикли у 2024 та 2025 роках. Минулоріч з’явилась також Школа безбар’єрних маршрутів, другий цикл якої триває зараз.  Євгеній викладає в обох. «Коли я починав, людей, які професійно займалися доступністю, були одиниці: в основному представники громадських організацій, які опікувалися людьми з інвалідністю.  А зараз формується ціла професійна спільнота архітекторів, урбаністів, проєктантів, чиновників, які починають мислити інакше. Наприклад, після Школи універсального дизайну 2024 року, де навчалися близько 70 учасників, щонайменше пів сотні людей залишилися працювати з темою доступності далі. І саме це мене сьогодні мотивує найбільше», — каже Євгеній.

Фото: ПРООН в Україні