У 2008 році після травми спинного мозку Людмила Нецкіна повернулася додому, і раптом виявилося, що світ  більшене працює для неї.

До травми вона викладала у школі, була активною людиною і постійно кудись поспішала. «Насправді я  уявлення не мала, що таке доступність. У мене не було маленьких дітей, не було людей поруч, для яких це було важливо. І сама я теж ніколи не стикалася з цим», — каже Людмила.

Найскладнішим  виявилася не сама травма, а її наслідки для повсякденного життя. «Моє крісло просто не проходило у двері, тож я по суті була просто замкнена у власній кімнаті. Хочеш води — клич когось. Хочеш поїсти — теж клич когось. Напевно, мені було складніше прийняти не саму травму, а власну безпорадність», —  розповідає Людмила. 

Поступово вона перестала сподіватися на те, що згодом зможе обходитися без крісла колісного, тож зателефонувала братові й сказала: «Зроби щось із цією кухнею». Він прибрав пороги, переставив холодильник і змінив простір так, щоб туди проходило крісло колісне. «І кухня повністю стала моя».

Людмила почала, здавалося б, із дрібниць: знову сама готувала і мила посуд. Згодом її запросили до Вінниці відвідати табір громадської організації «Гармонія». Саме там вона познайомилася з Раїсою Панасюк — однією з найвідоміших адвокаток із прав людей з інвалідністю в Україні. «Я побачила людину з доволі важкою вродженою формою інвалідності, яка самостійно пересувається містом, працює, організовує процеси, живе дуже активним життям. Мене це дуже зачепило», —  розповідає Людмила. 

З того часу  Людмила  дедалі частіше приїжджала до Вінниці й долучалася до активностей «Гармонії». «Мене почали кликати на боулінг, на різні події. І для мене це був взагалі інший світ — різні цікаві активності, про які я і до травми не думала», — згадує вона. На одному із заходів  жінка познайомилася з майбутнім чоловіком. 

Згодом Людмила почала працювати в організації, а після смерті Раїси Панасюк очолила її. Сьогодні вона займається аудитом доступності й надає рекомендації за їх результатами, адвокатує зміни у громадах і розвиток безбар’єрності у Вінниці та області й паралельно постійно підвищує свою кваліфікацію. За її плечима — навчанняу Школі універсального дизайну, а також тренерство й менторство у Школі безбар’єрних маршрутів, якуПРООН в Україні реалізує разом із Мінрозвитку. Нині вона здобуває магістерський ступінь у сфері будівництва та цивільної інженерії. Коли Людмилу запитують, яким результатом своєї роботи вона пишається найбільше, вона говорить про Вінницю.

Вона згадує, як команда більше року працювала над появою перших в Україні касельських бордюрів — спеціальних платформ на зупинках громадського транспорту, які дозволяють літнім людям, людям на кріслах колісних, із дитячими візочками та валізами, а також людям із протезами нижніх кінцівок або тимчасовими травмами без сторонньої допомоги користуватися громадським транспортом.

Касельські бордюри — це одне з тих  «непомітних» рішень, яке перетворює звичайну зупинку на простір без бар'єрів. На відміну від звичайних бордюрів, вони мають особливу увігнуту форму, яка дозволяє водію чи водійці низькопідлогового автобуса або тролейбуса під’їхати впритул до платформи, не ризикуючи пошкодити покришку колеса. Завдяки цьому проміжок між транспортом і зупинкою стає майже невидимим, а поріг зникає. Це дозволяє пасажирам і пасажиркам легше заходити в транспорт і виходити з нього. 

«Вінниця стала першим містом, яке замовило ці бордюри. Під нас виливалися форми. Насправді, це навіть здорожчало вартість першої зупинки, яку ми робили», —  розповідає Людмила. Сьогодні на оновлених вінницьких вулицях кассельські бордюри працюють у тандемі з тактильною навігацією і низькопідлоговими тролейбусами та автобусами, створюючи єдину логічну систему. Для всіх, хто користується громадським транспортом, це можливість пересуватися містом гідно й самостійно.

Вінниця регулярно посідає лідерські позиції серед українських міст у сфері безбар’єрності та доступності. Місто системно працює над цією проблематикою ще з середини 2000-х. У 2024 році Вінниця очолила рейтинг доступності для людей з інвалідністю за муніципальним опитуванням Міжнародного республіканського інституту.

«Ми маємо працювати над тим, щоб безбар’єрність була не опцією, а нормою», —  підсумовує Людмила.