Locations«Коли ми їдемо на заняття, це для нас свято!»
Люди з інвалідністю та ті, хто про них піклується, знаходять підтримку на Чернігівщині завдяки ЄС і ПРООН
Ніна Гладенька разом зі своїм чоловіком мешкає у місті Прилуки, що на Чернігівщині. Зараз подружжя вже на пенсії, тож практично весь свій час вони приділяють догляду за донькою Оленою.
Ніна завжди любила дітей: пів життя, до свого 70-річчя, працювала вихователькою у дитячому садочку. Зараз її доньці Олені — 45. Вона з дитинства має церебральний параліч. Цей діагноз поставили, коли дівчинці заледве виповнився рік. Відтоді Ніна докладає всіх зусиль, аби зробити життя доньки якомога комфортнішим.
«Ми їздили до Києва та Євпаторії, — пригадує Гладенька. — Робили багато операцій. А потім по санаторіях їздили для реабілітації. Олена закінчила 11 класів школи, але ходити ставало все важче, тож далі вона не пішла вчитися».
Тоді Ніна шукала підтримки серед мам, які мали схожий досвід, що і вона з донькою. Так утворилася невелика спільнота жінок, які потоваришували й вирішили заснувати свою громадську організацію, аби допомагати іншим.
«Коли наші діти підросли, ми створили організацію молодих людей з інвалідністю “Фенікс” — каже Гладенька. — Ще у 1993 році, коли про людей із такими порушеннями ніхто не дбав. І от працюємо до сьогодні. У нас немає спеціалістів, це група підтримки, де ми спілкуємося, обмінюємося порадами».
Віднедавна у Прилуках в межах флагманського партнерства ПРООН та ЄС «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні» при Територіальному центрі соціального обслуговування відкрили Простір соціальної адаптації. Він став важливим місцем для прилуцьких родин, які мають рідних з інвалідністю. Тут організовують заходи, свята, забезпечують дозвілля та надають можливості для опанування нових навичок. Ніна разом із донькою є регулярними відвідувачками.
«У просторі ми вчимося користуватися комп'ютерами, — говорить Гладенька. — І навіть нові плити поставили: от ми з донькою запікали там яблука. Коли ми їдемо на заняття, це для нас свято!».
Ніна розповідає, що для її доньки кожна така зустріч — важлива подія. Тут вона має змогу поспілкуватися, побути у дружньому колі.
«Ми її дуже любимо, вона —наше життя, — каже Гладенька. — Возимо її скрізь, займаємося різними вправами для розвитку. Всі наші рідні знають, що вівторок і середа — це “наші” дні, нас не можна турбувати, бо ми веземо Олену в Простір соціальної адаптації. Ми робимо все можливе, щоб вона не сиділа вдома. Зараз стає складніше, ми старіємо з кожним днем все більше».
Старша донька Ніни багато років живе за кордоном. Там вона вийшла заміж, народила дітей і вже має онуків.
«Усі вони там, а ми тут, — розповідає Гладенька. — Вони нас до себе кличуть: приїжджайте, кажуть, тут все є. Скинули мені відео, де водій автобуса став біля зупинки, де сиділа жінка на кріслі колісному. Він вийшов, на руках її заніс, склав крісло, закріпив і тільки тоді поїхав. Але ми не хочемо їхати з дому. Та й Олена не хоче».
Гладенька наголошує, що, попри війну, вони з чоловіком намагаються робити життя своєї доньки яскравішим, наскільки це можливо. У цьому їм дуже допомагають у Просторі соціальної адаптації.
Нещодавно Гладенька з донькою відвідали чергове заняття. Напередодні в Прилуках ховали військових, тож місто перебувало у траурі. Ніна розповідає, що того дня їм з донькою було особливо складно емоційно.
«Все було таке сіре довкола, — ділиться Гладенька. — А на занятті ми говорили про природу, тварин, птахів. Відтак ми повернулися додому такі задоволені, наче на душі був сонячний день, уявляєте?».
Так Простір соціальної адаптації стає місцем, яке повертає людям світло й кольори, навіть коли здається, що життя пропонує лише виклики.
Фото: Данило Антонюк / Reporters / ПРООН в Україні
