LocationsЦентр боротьби з самотністю
Соціальна служба допомагає жителям і жителькам невеликої громади на Чернівеччині відчувати себе потрібними
Понад 20 років Валентина Романюк працює у соціальній сфері та вважає цю роботу своїм справжнім покликанням. Зараз вона очолює Центр надання соціальних послуг Глибоцької територіальної громади, який опікується вразливими групами населення. Насамперед вона шукає можливості для запровадження нових ініціатив, які полегшать життя жителів і жительок громади.
«Ви знаєте, цього вже з мене не витягнеш, — ділиться вона. — Це вже не я в соціальній сфері, а вона в мені. За всі ці роки я тільки в ній працюю, тільки нею живу».
Глибоцька громада, що на Буковині, в березні 2023 року стала партнером флагманського партнерства ЄС і ПРООН «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні».
«Раніше ми навіть не мріяли, що таке можливо!», — говорить Романюк.
За підтримки ЄС і ПРООН у громаді зʼявився мікроавтобус для обслуговування вдома, паліативного догляду та надання натуральної допомоги. Цей хаб на колесах допомагає надавати спеціалізовані соціальні послуги маломобільним і людям, які проживають у віддалених районах. Він обладнаний інструментами, наприклад, перукарським приладдям чи садовим інвентарем, аби могти задовольнити різні потреби. У бригаду входять перукар, робітник з обслуговування та ремонту будинків і соціальний працівник.
Раніше ж до людей старшого віку приходив лише соціальний працівник, який міг точково допомогти по господарству, сходити в магазин або аптеку. Про більше годі було й мріяти.
«А тепер ми можемо і підстригти, і відремонтувати, і прибрати, — каже Романюк. — Це суперзручно. Ми працюємо вже повний рік, обслуговуємо регулярно приблизно 100 жителів і жительок. І запити до нашої мобільної служби є постійно. Влітку, наприклад, актуальним було покосити траву. А взимку — здебільшого допомогти порубати дрова. Оскільки у нас тут сільська місцевість, літні люди живуть у будинках, за якими їм буває складно доглядати. Тож для цього є ми».
Мешканці Глибоцької громади мають номер керівника мобільної соціальної служби. Щойно у них виникає запит, вони телефонують і повідомляють про ситуацію. Керівник служби складає графік відвідування населених пунктів відповідно до потреб. Глибока — невелике селище, розташоване далеко від обласного центру, але це місце, де люди точно вміють дбати про своїх.
Ще один проєкт, про який Романюк говорить із гордістю, — Простір соціальної адаптації, де люди старшого віку, внутрішньо переміщені особи та люди з інвалідністю можуть отримати широкий спектр послуг. Його створення також підтримали ЄС і ПРООН. На базі цього простору створили «Університет третього віку», де всі охочі студенти та студентки віком за 60 можуть здобути нові знання. В університеті працюють два факультети: літературно-мистецький та факультет турботи про себе.
«Зараз у нас навчається 20 слухачів, — каже Романюк. — Але ми плануємо відкривати ще одну групу, оскільки на це є запит. Люди приходять, спілкуються. Бо здебільшого вони самотні. Навіть коли є діти, онуки, більшість часу вони сидять удома, самі».
Вона пригадує, що три роки тому, на початку повномасштабного вторгнення, через громаду пройшли понад 2 тисячі вимушених переселенців. Сьогодні їх лишилося 300. Серед них — найстарша студентка Глибоцького університету третього віку.
«Війна, звісно, внесла багато своїх корективів, скалічила не одне життя, — визнає Романюк. — Але в нас, попри це, у громаді з'явилися нові люди, зокрема старшого віку. І от вони найбільше потребують спілкування, постійно запитують, коли буде наступна зустріч. Одна наша студентка приїхала до нас зі сходу. Їй 83. І, попри свій вік, вона настільки активна, що нею можна тільки захоплюватися».
Романюк переконана, що життя людей старшого віку можна зробити легшим і більш насиченим за умови правильної підтримки. На її думку, усі виклики варто перетворювати на завдання, відтак — відповідально виконувати їх. А згодом — радіти, як щиро усміхається людина, котрій ви допомогли.
«Часто старші люди лишаються сам на сам зі своїми проблемами, — каже Романюк. — Тому важливо, щоб у них був хтось небайдужий, хто піклуватиметься. І от коли ти бачиш їхні усмішки, ти розумієш, що недаремно живеш і працюєш. Розумієш, що ти для чогось потрібен і ти дійсно приносиш людям користь. Бо їхнє життя стає трішки кращим. Напевно, це є найбільшою моєю мотивацією».
Фото: Галина Кучманич / Reporters / ПРООН в Україні
