LocationsПовертаємо людям здатність ходити
Як фізична терапевтка відновила віру у професію після навчання, підтриманого ЄС і ПРООН
23-річна Поліна Тютюнник працює асистенткою фізичного терапевта вже два роки і скоро отримає магістерський ступінь. Нещодавно вона думала, чи не зробити перерву у професії через вигорання. Натомість пройшла додаткове навчання і змінила напрям: раніше Тютюнник займалася відновленням малюків із затримкою моторного розвитку, підлітків із порушеннями постави чи ураженнями нервової системи, зокрема з діагнозом церебральний параліч. Тепер її пацієнти — дорослі, які оговтуються після інсульту.
Тютюнник каже, що коли вона вступила до університету, ще не вповні розуміла, яку професію обрала. Фізичні терапевти мають знатися на фізіології, анатомії, патології, але не є лікарями. Мусять уміти працювати з людьми й розумітися на людській психології. Бути фізично сильними, аби підтримувати пацієнтів, поки ті роблять свої другі перші кроки. Що більше дівчина заглиблювалась у професію, то цікавіше ставало. Любила спостерігати за обличчями пацієнтів, коли ті бачили власний прогрес. Любила роботу за те, що її результат — помітний.
Тютюнник пояснює, що мета реабілітації проста — не довести пацієнта до операційного стола. А тих, хто з нього щойно зійшов, — відновити.
«Багато людей недооцінюють вплив реабілітації, — веде далі вона. — Знімають гіпс після перелому та йдуть собі далі. І часто моторні функції трохи порушуються — наприклад, рука недостатньо згинається-розгинається. А далі людина вже не помічає, як не може розвʼязати шнурки. Ми можемо цього не допустити. А ще — підготувати людину до операції, про що мало хто знає. Наприклад, перед заміною суглоба. Ми можемо заздалегідь навчити пацієнта ходити на милицях, зміцнити мʼязи для швидшого відновлення. Мине до трьох місяців, а не рік, і людина повністю відновиться».
Особливо її професія потрібна під час війни. Дедалі сильніше відчутно, як не вистачає кваліфікованих фахівців. Фізична терапія як наука розвивається дуже швидко. Водночас і досі застосовується багато неефективних і неперевірених методик реабілітації. Провідні європейські країни у сфері реабілітації, як-от Німеччина та Італія, сьогодні допомагають Україні, навчаючи її спеціалістів — рівень підтримки, який був недоступний до початку повномасштабної війни.
«Аби застосовувати доказові ефективні методики, нам потрібне міжнародне навчання, — каже Тютюнник. — За останні кілька років німецькі й італійські спеціалісти приїжджали навчати українських фахівців цих методик, а до того тривалий час ніхто не приїжджав. Одна моя колега довго збирала гроші, аби поїхати за кордон вчитися».
Найдоступнішим рішенням для українських фізичних терапевтів було вчити англійську і читати англомовну літературу. Але не всім вистачало на це сил і часу. Старша колега Поліни, розуміючи усі виклики професії, порекомендувала дівчину на навчальну програму «Школа фізичних терапевтів майбутнього», яку підтримали ПРООН та ЄС в межах флагманського партнерства «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні».
«Це було моє перше неформальне навчання, — каже Тютюнник. — До того не вдавалося нікуди потрапити, адже більшість освітніх програм потребують чималих коштів. Тож для мене це була знакова подія».
Протягом тижня у двадцятці інших фахівців Тютюнник вчила теорію та мала практичні заняття з фізичним терапевтом, який спеціалізується на ортопедії. Навчалася комунікації з колегами та пацієнтами, практикувалася працювати в команді, бо реабілітація — завжди командна робота. Разом вони досліджували, як перспективно розвивати систему реабілітації в Україні.
Що важливо, маючи лише кілька років досвіду, Тютюнник постійно спілкувалася із досвідченішими колегами. І вирішила: не йтиме з професії, а перейде на «більш творчу» роботу — з мозком. Тобто з пацієнтами після інсультів. На жаль, така реабілітація не втрачає актуальності. Через війну часто навіть молоді люди отримують інсульт унаслідок сильних контузій. Але з цим можна працювати, потрібні лише хороші фахівці з реабілітації.
«Нещодавно у нас був пацієнт — 63-річний чоловік, який лежав у реанімації півтора місяця, — розповідає Тютюнник. — Колеги, які з ним працювали, казали, що не знали, чи він виживе після коми. Коли він приїхав на реабілітацію, був дуже ослаблений, ми тягали його на собі, переставляли йому ноги. Він спочатку навіть не ковтав — його годували через зонд. Зараз минає третій місяць відновлення, і він уже ходить із ходунцями, усміхається, говорить і жартує. Це неймовірний прогрес».
Тютюнник, яка відновила віру в себе і свою роботу, тепер усміхається теж.
Фото: В'ячеслав Ратинський / Reporters / ПРООН в Україні
